Близько тисячі гончарних майстрів (кожен п’ятий житель селища) – такою була Опішня на Полтавщині в кінці ХІХ – на початку ХХ століть. Сьогодні традиції предків в Опішні продовжує всього десяток майстрів. Щоб зберегти самобутній промисел, гончарна столиця України звертає на шлях інновацій.
Як пише сайт Економічна правда у дворі Олександра та Світлани Шкурпел глина “дозріває”, як кажуть самі майстри, приблизно два роки. Цього достатньо, щоб зробити і практичні предмети побуту, і вражаючі зразки мистецтва.
На горищі будинку Шкурпел – музейна кімната із справжніми шедеврами, схожа на керамічний зоопарк.
— У нас якось для одного генерала замовили великого лева, – згадує подружжя. – Потім вони їздили по хатах, скупляли самогон. У того лева багато літрів влізло.
За словами Світлани, їжа, приготована в глиняному посуді, набагато смачніша, ніж у сучасному. Винороби замовляють в Опішні великі квеврі – спеціальні посудини – та отримують призові місця за вино, виготовлене в них.
Наслідуючи традиції, Шкурпели перетворили гончарство на сімейне ремесло і бізнес. Олександр ліпить, гончарує. Світлана розписує, обкладає декором. Двоє з п’яти синів теж сідають за гончарний круг.
У навколишніх надрах десятки сортів глини, але не кожна підходить сімейству.
— Буримо, а потім, якщо вона підходить, копаємо гуртом, – розповідає Світлана. – Треба знати, яку і де брати. Колись, у старі часи, одні люди шукали, інші – добували, треті – переробляли. Гончарі були верхівкою процесу, елітою.
54-річний Олександр Шкурпела скромно зауважує: “Я в глині сиджу не так давно. З 1983 року. Коли прийшов на завод, мені було 17. Гончарів у сім’ї не було. Прадід жив на цьому місці, був купцем. Його розкуркулили”.
Від керамічного заводу в Опішні давно нічого не залишилося, але такі, як Шкурпели, бережуть і розвивають стародавній промисел у себе вдома, проводять екскурсії та майстер-класи.
— Що мені вам зробити? – запитує Олександр і, не дочекавшись відповіді, приступає до справи. – Зроблю вам щось простеньке.
Смартфон замість місця на базарі
Великі долоні і довгі пальці вміло замішують глину. Дивлячись на відточені десятиліттями рухи Олександра, здається, що Шкурпела може легко зліпити відро вареників. Проте це не чоловіча справа.
Коли Олександр сідає за гончарний круг, його обличчя розслабляється, частіше з’являється усмішка. Усе виглядає так, ніби не він ліпить з глини, а навпаки.
— Що б у голові не було, яким би не був настрій, глина міняє все,
погоджується майстер.
Проходить зовсім трохи часу, і в його руках з’являється глечик.
— Далі він досихає. Потім обпалюється в печі. Цей швидко – суток двоє. Якщо товстий черепок, палимо тиждень або більше, – розповідає Світлана Шкурпела.
Один такий глечик сімейство продасть за 400 грн, а покупець навряд чи здогадається, скільки праці в нього вкладено.
Усю складність автентичного виробництва компенсують сучасні інструменти продажів і 4G-покриття. Шлях до серця клієнта став набагато простішим.
— У нас на нашому базарчику є точка, але ми її цього року навіть не відкривали, – каже Світлана. – Продаємо через інтернет: OLX, Prom.ua. Зараз стало ще простіше: зробила фото, загрузила із смартфона одразу на площадку. Зручно працювати. Клієнти просять фото з різних ракурсів.
За словами жінки, її діти відкрили акаунти гончарного сімейства в соцмережах, але на те, щоб у них розібратися, у неї і чоловіка поки немає часу.
— У 2020 році, незважаючи на пандемію, політичну та економічну складність, у нас перший рік, коли ми не сиділи без роботи жодного дня, – пояснює вона. – Багато заказів зі Львова, Одеси. Є замовлення від поляків, німців, французів, іспанців. Є наші вироби в Канаді, Австралії.
Світлані та Олександру доводиться реагувати на модні віяння, освоювати нові форми, щоби бути в тренді.
— Ми почали виробляти скатли – чаші для гоління. Мушу сидіти в інтернеті, вивчати. Я вже, мабуть, краще за чоловіків знаю, як правильно голитися, – сміється майстриня.
